Abstract:
Мова – один із найдинамічніших інструментаріїв, якими послуговується людське суспільство, постійно оновлюється і старіє одночасно. Особливо чутливою до позамовних змін є лексика і фразеологія [1], свідченням чого є здобутки теорії лексикографії і словникарської практики, поступ якої хронологізовано у праці Дмитра Пилипчука [2], який подає інформацію про всі паперові словники української мови, опубліковані в Україні та в тридцяти інших країнах світу за період з 1596 р. до 2018 р., а це 9244 бібліографічні позиції. Підготовка нових словників різного призначення, які б відтворювали сучасне пульсування мінливої мови, особливо тлумачних, термінологічних, перекладних, словників спеціалізованих за групами користувачів, залишається провідною проблемою українських і не лише українських мовознавців. Мовленнєва недбалість як загальносвітова тенденція розвитку мов, неврегульованість правова та правописна – це ті чинники, які руйнують мову зсередини та провокують глибинне деформування національно-мовної свідомості та культурних орієнтирів.